Так дивно… відчувати як пульсує твоя кров… пробивається маленькими струмочками і втікає маленькою змійкою…. Дивно відчувати порожнечу… раніше такого не було… та й не буде… напевно… хрипіти від безсилля і захлинатися у власній крові… не страшно… трошки боляче, загалом неприємно… але не страшно…поволі біліли кісточки пальців… із стиснутих долоней поволі капала кров… це не страшно… нехай…
Не вірити і не знати, забути, відпустити… забити і втекти, розчинитися мільярдами бульбашок, сотнями краплин дощу… не знати і не зрадити… не вірити і не лицемірити… не ламатися при кожному больовому шоці і не кричати при кожній рані… рани затягнуться… лишаться лише тоненькі світло-прозорі шрами…
Не забути… тільки б не забути… не впустити… не треба зайвого шуму… від кривавої тиші лопають найменші судини у мозку…. Кров не зупиняється… тепер страшно… кров чомусь солодкувата на смак… дивно… має ж навпаки бути солона… пробачити, та не забути… попросити пробачення… вкотре?... вдруге, втретє?... та хай і всоте… я знаю, якою буде відповідь… та скільки є її є, тієї крові?... біль охопилює пальці…
Кришталеві замки ілюзій руйнуються вмить, та потім надто боляче витягувати дрібні уламочки неправильної форми, які при найменшому дотику норовлять розпастися ще на десяток… і ти даремно намагаєшся дістати їх, розтинаючи до крові руки і серце… не боляче… навіть не настільки страшно… просто… дивно і неприємно, бо в кожному шматку того триклятого кришталю відбиваються ілюзорні картинки примарного щастя… тих моментів, коли тобі здавалося, що все прекрасно…Крові стає дедалі більше… яскраво-червона і багряна… некрасиве поєднання… жадібно облизую пересохлі губи… болю нема… тільки подив і тупий тваринний страх.. Що далі?…
Ніхто із нас не застрахований від помилок… Ніхто не святий і ніхто не досконалий… Всім і кожному боляче… тільки кожен переживає той біль по-своєму…
Чого та кров солодка?.... нігті побіліли… важко ворушити пальцями… бр… самій моторошно від думки, що це може хтось побачити…. Холодними пальцями намагаюся стерти кров із світло-бежевої плитки… це ж сліди напевно лишаться… мамо…. Вибач… уже байдуже… здається засинаю… сама… треба буде завтра зібрати уламки душі і віддати Майстру… Він знає, що робити… буде сваритися, журити, але допоможе…
Останні ковтки колючого повітря рвуться назад із кровю… байдуже… треба дихати… мушу… назло, всупереч, задля… Так яка різниця, головне що МУШУ… хоча б для тебе…. Вибач мене… я знаю, що це дурниця, але мені так легше… не обіцятиму, що більше не буду… спробую… білими від болю і стразу пальцями намагаюся відтерти свою ж кров від нового кахелю… кров нарешті солона… така, якою вона має бути…Поки ще є для кого…Підніматися і йти далі… Вибач… Нехай я не заслуговую на ще один шанс… та в тому і нема сенсу… ні то ні… вже пізно… надто пізно… кров спинилась… застигла… серце нарешті перестало скажено тріпотіти… от і все…