Вони мали чим зайнятися… Щодня… Кожен день був наповнений чимось новим… Писати одне одному листи невидимим чорнилами… Пускати маленькі паперові літачки (які були зроблені із листків на яких написані найзаповітніші бажання) з даху будинку, і мимоволі переживати їх політ… Вплітати мелодію дощу у симфонію щоденних звуків… Пускати бульбашки, звісивши ноги із кухонного вікна та бавитися дзеркалом, пускаючи сонячних зайчиків…
читать дальшеТак дивно… Здавалося, що двоє вже досить дорослих людей, в тілах яки жила одна душа… Душа Дитини… Дитини, яка не зважаючи на свій вік, любить цей світ, все кольорове і барвисте, яскраве і мелодичне… Так дивно.. Одна душа живе у двох тілах…
Кожен ранок починався із усмішки… Часом складалося враження, що вони живуть в окремому світі… Ні, не божевільні, швидше… дивакуваті… Вони любили цей світ, вміли бачити його красу, проте жили у власному світі… там, де панує Справедливість… де люди хочуть і вміють любити… світ, у якому веселкові слова любові, переплітаються із монохромними щоденним справами і розфарбовують їх… Там життя тече повноводною гірською річкою, нескінченним потоком…
Та одного дня все змінилося…
Зірки писали їм таємні посланні складними ієрогліфами на небесному полотні кольору індиго… так красиво і загадково… і лише вони знали розгадку цієї таємниці… вона мовчки сиділа у його обіймах… так затишно і тепло… він мовчав… а що він міг сказати?... він відчував її біль… бо то був його власний біль… пекучий, нестерпно липкий і тягучий… він лише мовчки обійняв її міцніше… слова були зайвими, бо серця їх билися в унісон… вона шмигнула носом і підняла на нього очі…
- досить…
- впевнена?...
- так… і так забагато собі дозволила…
- перестань…
Вона знала, що може просидіти так ще кілька голин, та вона знала також, що він хоче спати, але мовчить, возиться з нею… вона потихеньку згребла свій біль і уламки самоконтролю в одну купку… одна на двох душу тріпотіла… рвалася на волю і забивалася у закутки тіл…
Він взяв її долоню… намагався зігріти, бо знав, що їй холодно…. Вона завжди мерзла, коли їй було страшно і самотньо… міцно стиснув долоню… вона лиш байдуже відкрила очі… подивилася на небо… світало… ієрогліфи зникали… розчинялася із тихим шепотом у передранковій імлі… шепотіли слова забутої мови Щастя….
Болю не було… не було і самотності… він був поруч… а вона, просто втомлена, хотіла заснути…. Він перебрав на себе її біль… те, що мала пережити вона зараз переживав він…
А він лише міцніше стиснув долоню, обійняв і прошепотів: «прорвемося, мала… мусимо… я в нас вірю…»… і простягнув їй маленький паперовий літачок… вона ледь помітно усміхнулася і не розгортаючи, сховала його до кишені…
Вона вдячно шмигнула носом… з ним було добре… не страшно… вона подивилася у його очі… невимовний спокій його очей… просте і дитяче бажання ткнутися у когось носом і просто помовчати разом… як би ж це тривало вічно… А може?...
Так дивно… вона відчувала його емоції… вона знала де він та з ким, будучу далеко від нього… йому зараз добре… проводить час за чудовим спілкуванням… а вона тут… за стіною дощу… так хотіла просто бути поруч… тихенько сидіти біля нього і відчувати його запах… він зводив з розуму і манив… так хотілося подивитися у його трошки нахабні очі, посміхнутися і забутися… а поки доводилося робити набридливі справи… рутина звільняла мозок від зайвих думок… хотілося мріяти, дістати із шухляди улюблені акварельки і розфарбувати світ… Намалювати на вікні метеликів… Розфарбувати небо веселкою… Приліпити на небосхилі маленький рудий літачок… Розмалювати асфальт квітами… намалювати подарунки… веселих клоунів і Щастя…
Вона зробила велику чашку чаю, тісніше закуталася в плед і потонула у світі музики…. Перед очима було його обличчя… думати не хотілося… вона шмигнула носом… раз, вдруге… розплакалася… «Сама… Вино пила, плакала… про нього все думала…»… музика бриніла сльозами, вливалася в артерії, пульсувала і жила… «…свою душу ламала… сама…»… так дивно і так давно… вона потягнулася за светром… гроза пристудила літню спеку… в кишені лежав папірець… вона здивовано втягла з кишені… літачок… такий маленький і кумедний… із жовтого паперу… вона розгорнула літачок… згадала дитячу звичку писати щось всередині літачків… «Мала… Не сумуй… Навіть коли тобі самотньо, я поруч… подивись, я стою у тебе за спиною… Все буде добре…. Посміхнися…»… гірка посмішка… так хотілося до нього… вона перебирала намистинки спогадів… перлинки спільних емоцій… трошки переплутані, змазані, несамовиті і скажені, сповнені радості і сміху… так тепло і добре… «а я чекатиму… стільки, скільки треба… я чекатиму… лише на Тебе…». Ностальгія заворожувала і меланхолічно плела свої сіті… Пекельний трунок… Лише друзі?... Вона не знала ким вони були… Не друзі… Ні, щось надто вагоміше… дихати одне одним… плести невагомі ниточки із запахів та кольорів, переплітати їх, жити одним на двох життям навіть не будучи поруч… Чи то була лише ілюзія?... Чи то була лише її власна ілюзія, і не було того щастя?.... прянощі кориці гіркотою наповнювали серце…
Телефон мигнув… Смс-ка… «Мала привіт… Я скучив…». Вона задихнулася… Так звично було отримувати від нього смс-ки і так незвично читати ці слова… руки тремтіли… вона натискала кнопки і не вірила… «…я теж…»… Надіслати.. довгі секунди очікування… Дзвінок у двері, вона кинулась відкривати… На порозі стояв він… Мокрий від дощу… Він усміхнувся як шкідливе кошеня і промовив:
- Можна я зайду?...
- Заходь… - вона посторонилася, - принести тобі рушник?
- Можна…
Вона вийшла до іншої кімнати, а за мить повернулася і простягнула йому пухнастий рушник…
…час непомітно мчав… так приємно було говорити про всілякі дурниці за чашкою запашного чаю… говорили про усе на світі – як завжди… Дощ плакав за вікном… Лютувала чергова літня гроза…
- Мала, давно хотів спитати… Мала... скажи... я для тебе друг?.... /тиша/ - не хочеш - не відповідай...
вона задумалася... вона й сама не знала... просто перевела розмову на інше... "спригнула", як то кажуть... потім провела його до дверей, помахала вслід, зачинила двері... і заплакала... сповзла по стіні… затулила вуха долонями… потім закрила рот рукаим і конвульсивно забилася у риданні…
...ааааааааааааааа.... посеред ночі пити каву.... плакати, ні ревти як дурна від болю і скажених ревнощів, перебирати подумки розмови.... вкотре як в лабіринті йти і повертатися, плакати і мовчки кусати до крові губи ковтаючи солону суміш крові і слини... злі сльози котяться по обличчю... та чого ж все так?... мама... на стиснутих куляках побіліли кістяшки... хотілося завити як вовк, виплеснути біль і страх... страх втратити його... "один раз вже було, досить... не можу і не хочу втрачати тебе... мовчи... мовчи дурна... ніхто не має знати про твій біль.... мушу жити і любити, бути поруч, його диханням, другом і товаришем, сміятися і творити скажені речі... і лише вночі ковтати мовчки сльози і топити біль у каві.... i'm becoming insane..."
звук на максимум, навушники і третя кава за цей вечір.... всі домашні сплять... мовчи... виливай свой біль сльозами...
"друг?... друг.... мені цього мало... мало, чуєш?... я дихати тобою хочу... беззастережно любити... вірити... до тебе хочу.... бачити тебе і ховатися у твоїх обіймах, робити тобі чай з корицею і пекти тобі шоколадний бісквіт... блукати містом під струменями дощу... так як тоді... ти памятаєш?... я – так... прогулянку у півміста довжиною..." вона то брала то випускала з рук телефон... хотіла написати, знала, що він прийде.... не знала що сказати... кохає?... ні... не те.... любить?... не воно... серце тріпотіло, у підсвідомості билося лиш нестійке: "хочу до тебе..."... не можна... не треба... так неправильно... та скільки ж можна жити за правилами?.... "цілувати, обіймати, сміятися з тобою, жити для тебе... мені дружби замало... чи ж ти того не бачиш?..."
Він йшов вулицями міста... в навушниках грало вже знайоме до останньої ноти " i'm becoming insane"... Він не розумів її... одна на двох душа розділилася... він відчував, що щось змінювалося... дивні трансформації... недовіра... недомовки... навіщось спитав її про дружбу... вона промовчала... зійшла з теми... не вірить?... щось сталося?... якби він тільки знати... він нервово пребирав все що було у кишенях... колишня звичка …(колись так само шукав сигарети...).... зараз лише дзвеніли монетки... і шматок паперу... роздратовано дістав... літачок... посміхнувся... сховав назад... прийшов додому… все як завжди… музика, контакт… побазікати із «подружками»… і спати… Ніч він крутився уві сні…
"хочу до тебе...просто хочу до тебе…" Вона мовчки плакала… вимкнула музику… увімкнула… вона хотіла плюнути на все і поїхати до нього… на годиннику о-пів на третю… не можна… взяла клаптик паперу… написала "хочу до тебе..."… згорнула у літачок… ще один… і ще… зупинилася десь після десятого… плюнула на все… взяла ковдру і ключі, полізла на дах…. Там загорнувшись у ковдру запускала літачки із даху і дивилася як кожен із них мав свій шлях, свою траєкторію… згадала їхні пустощі і літачки… знову заплакала… підійшла до краю… "небо обрало нас обох… обох…" крок на парапет… крок вздовж… і ще один… гра на грані… страшно і цікаво… як мала дитина, яка лише починає ходити, вона обережно робила кроки… здійнявся вітер… десь о-пів на п’яту… на сході зазолотилося небо…. Пурпур… кривавий пурпур… ще крок…
Він прокинувся посеред ночі… не спалося… встав… одягнувся… вийшов з дому… прохолода забилася під тонкий светр… йшов куди дивилися очі… він заплутався… не дивився на дорогу… пройшов кілька(надцять?) кварталів… отямився лише даху… дах Її будинку…колися забрав у неї ключі, щоб мовляв не лазила без нього…двері прочинені… жахлива здогадка промчала по нервах… він рванув уперед
- Мала! СТІЙ!
Вона злякано обернулася і слухняно завмерла… Шквальний вітер куйовдив волосся…. Вони стояли і дивилися одне на одного…
вона ступила крок вниз... йому назустріч...
полегшено зітхнув... підбіг... схопив за плечі... обійняв...
- Ти чого?
- Нічого... - вона мовчки розплакалася....
- Мала, чого ти? Що сталося?...
- Що сталося?.... я скажу тобі... раз і назавжди розставлю всі крапки, бо далі нема сенсу...
вона сіла... перевела подих... порахувала до трьох... і почла говорити... спочатку тихо-тихо, а потім все голосніше...
- Невже ти не помічав?... невже ти ніколи не бачив того, як я до тебе ставлюсь... наші вечори і світанка, скажені і безглузді речі, які ми звикли творити разом... у всьому і всюди був ти... я звикла до твого запаху і голосу... в тобі був сенс всього, що я мала... усього, що було для мене хоч трошечки важливим... я звикла, що ти поруч, що в тобі моя опора і підтримка, в тобі сміх і щастя... я зрозуміла одне... ти мені не друг... ти щось надто більше і важливіше... ти частинка мене... андзвичайно важлива і дорога... моя частинка...
він слухав її опустивши очі... дивно, але він того ніколи не помічав... був поруч, завжди поруч, коли тільки міг і не помічав... вона все говорила і говорила, а він все більше зблідав... не знав, що сказати... не міг нічого сказати...
вона не піднімала на нього очей і все ще говорила...
- я просто хочу бути поруч... і дихати тобою....
він мовчки встав... обійняв її... зарився і волосся і прошепотів:
- вибач Мала, але я не можу...
встав і пішов геть...
вона лише розгублено дивилася йому услід... пурпур світанку кров'яними бризками залив її обличчя... вона продовжувала сидіти на даху....
Частина 2
Пройшов день... Другий... тертій... в нестерпній самоті дні тягнулися болісно довго.... він зник... телефон вимкнений... вдома батьки нічого не кажуть, лише його мама не піднімає на неї очей... в черговий раз вона сидить на кухні... кава і музика... за три дні плейлист вже вивчений напам'ять... Порізаний всесвіт плакав дощем.... сидіти на підвіконні і пити каву... вона не спала... не могла... не знала де він і що з ним.... не відчувала його...
Він йшов вулицею... до болю і крові стискав в руці маленький металевий кораблик - її подарунок.... мовчав і водночас сперечався сам із собою... зайшов додому.. прийняв душ... лишив записку батькам... просив не шукати - сам прийде.... зробив собі кави, нашвидкоруч зробив бутерброд... їсти не хотілось, але він вже дві доби нічого не їв... кава обпікала... замкнув двері... вийшов на вулицю... глибше натягнув капюшон....музика в навушниках на максимум.... він попрямував до її дому.... Пів на четверту.... до світанку ще година... він стояв спершись на стару вербу.... дивився у її вікно... знав, що не спить.... знав що чекає.... помилився лише вікном... вона сиділа на кухні...
а вона сиділа і пила каву.. під надривні аккорди фортепіано... вони хоч якось заповнювали ту порожнечу.... вона раптом почала задихатися.... здавалося, що він поруч....п оставила чашку на стіл і крадькома вийшла з квартири... і знову на дах.... поближче до неба.... туди, вгору, вгору, де немає стін і вікон, туди, де безмежний простір......
Він мовчки втирав рукавом скупі сльози... вона має право знати... Знати першою... Батьки знали від початку... Він повинен їй сказати..... так далі не можна.... все зайшло надто далеко... тепер вже надто пізно.... Все мало бути інакше.... Він все планував не так... хотів бути їй лище другом... вислуховувати безкінечно довгі історії про чергове побачення і давати поради в чому краще йти на зустріч.... Він мав бути лише другом...Так, він любив її... Так ніжно і сильно, як тільки міг.... Але мав бути її другом... Лише другом... Так все пішло не так....
Вона крадькома вийшла на дах...Четверта ранку.... Мовчки ступила на край.... Немов відтворюючи їх останню зустріч... Почала йти по краю... чекала, що ось-ось відчиняться двері і він вбіжить, зніме її з парапету... Насварить і пообіцяє, що все буде добре.... Ніби зачарована вона робила крок за кроком.... Ні, не плакала.. вже просто не було сліз.... Мовчки кусала губи.... ненавиділа його... Де він був зараз?.... Душа тріпотіла і рвалася донизу....
А він бачив її... Бачив як вона невпевненими кроками йшла по парапету... Як вона змінилась за ці дні... Напевне мерзне... Він лише про одне благав небеса, аби з нею все було гаразд... і зараз, стискаючи кулаки він прагнув лиш одного, аби вона злізла з того триклятого даху, йшла додому і лягала спати... Як же нестерпно було йому бачити її страждання.... Вона нічого не знала....
Вона немов уві сні завмерла на краю... Ще крок вперед і все... Ні, не можна... батьки того не заслужили.... Вона підняла очі до небес і закричала: "ДЕ ТИ?"... і заплакала.... дивилася на як різало сонце небесну твердь і плакала.... Навіщо все це безглуздя?.... спустилася з парапету, сіла на старий диван, і охопивши голову руками просто кричала від нестерпного болю... ЗА ЩО?
Він не витримав... злетів кулею на дах і завмер перед дверима.... Як сказати...?... Він не міг терпіти її болю... Серце стискалося від її крику і болю... прочинив двері, кинувся до неї.... повернув до себе... подивився у заплакані і погаслі очі... де та душа дитини?... Де його душа?...
Вона не вірила в те що перед нею він... З докором і викликом дивилася в його очі... Ненавиділа його... і водночас так пристрасно кохала... Дощ скочувався по вже й так мокрому обличчі.... Вона просто стирала краплі з його обличчя і не вірила... не вірила в те, що це він.... боязко торкалася його обличчя... Його очі, його губи... неголене обличчя...
- Мала...
- Мовчи!.. вона закрила долонею його уста.... - Байдуже, байдуже все.... головне, що ти зараз поруч... Живий... Ти поруч...
- Мала, так далі не може бути... Я мушу сказати....
- Я благаю мовчи! Все ж добре! Щоб там не було - ти зараз поруч... Живий... І неважливо любиш ти мене чи ні... Все ж добре?!
- Мала, я мушу сказати... Будь ласка, мені і так складно... - такої безнадії і болю в її очах він ще не бачив - в мене ВІЛ...
Від її крику розбилось серце... Вона зірвалась з місця і несамовито кричала... Від болю, страху і ненависті... Вона кричала і плакала, до крові кусаючи губи.... Критулась на місці і несамовито кричала від жаху....
Він не смів підняти на неї погляд... Дістав пачку цигарок.... Дістав одну... викинув, зіжмакавши пачку.... Ненавидів себе, але знав, що мусив пояснити... Мовчав... Раптова тиша.... Він зірвався з місця і кинувся до неї...
Вона лише мовчки здригалась від болю і страху... Все, що було таким цінним вмить зітліло....
Він підійшов і сів біля неї, на мокрий дах....Обійняв і притис до себе....
- я знаю, що ти мене зараз ненавидиш, але я мусив... прости мене, якщо коли-небудь зможеш....
Два серця бились в унісон.... Кожен думав про своє.... Він нестепно бажав зникнути з її життя, стерти всі сліди в її житті... А вона?... вона мовчки дивилась на небо... вперше в житті дивилась на небо, як на живу істоту... Невпевнено прошепотіла: "Я не знаю хто ти, але допоможи мені... Будь ласка...."
Повернула до нього заплакане обличчя...
- Мовчи... Зараз моя черга говорити.... Мені байдуже... Я тебе кохаю.. І байдуже, що буде далі....
Він мовчки дивився у її очі.... Взяв її холодні долоню і поцілував....
- Мала, це ж вирок на все життя....
- А мені байдуже...
- Мала, як же я тебе кохаю....
Сонце вохопило з пітьми дві мокрі фігури.... Для них починалось нове життя....
@темы: власне